сі́яння — внесення зерна, насіння звичайно в оброблену землю, певним способом розтрушуючи, розсипаючи його; здавна в народі вважалося богоугодною дією, до якої не кожного в родині можна було допускати; зазвичай сіяв голова родини або найстарший син; тому, хто сіяв, примовляли: «Сій на Божу волю, на щасливу долю!»; сіяч від себе примовляв: «Не пшеницю сію, не капусту саджу, а полон (врожай), щоб мені Господь Бог зародив зо всіх чотирьох сторон»; звідси символіка сіяння доброго слова, доброї науки, як це бачимо в поезії Т. Шевченка «Орися ж ти, моя ниво…»; сіяння символізує початок справи, від якої чекають доброго результату: «Яке посієш, таке збереш» (тобто з доброї справи матимеш добрий пожиток, а з лихої — лихий); «Хто сіє вітер, вітром буде жити» (тобто хто багато говорить, не доробиться ні до чого доброго); у народних піснях сіяти — залицятися, викликати любов: «Ой, я жито не сіяла, само жито сходить, Я козака не чарувала, сам до мене ходить»; господарським правилом сіяння народ вважає: «Як посієш наволоком, то і вродить ненароком, а посієш густо, то вродить не пусто».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 545.