стіна́ (зменшені — сті́нка, сті­́ночка, сті́нонька) —

1) кожна з перегородок, що відділяють одну кімнату від іншої, а також від зовнішнього світу; у двох зовнішніх зазвичай прорубують вікна; зовнішня і всі внутрішні стіни мають двері; стіни звичайно білили; співають: «Лежить мила, як китайка синя, стоїть милий, як стінонька білий»; стіни багато бачать, тому кажуть: «Якби ті стіни вміли говорити, то не одне б сказали (то не легко було б жити)»; але вони мовчать, тому символізують мовчання («Мовчить, як стіна», хоч «І стіни мають вуха»); стіна символізує байдужість: «Говори до нього, як до стіни»; вислів розпуки: «Хоч на стіну дерись (лізь)»; вислів відпорності: «Стіни лобом не проб’єш»; звідси стіна як глуха оборона, незламна сила, зокрема військова; пор. слова Б. Хмельницького: «Хай стіна об стіну удариться, одна впаде, друга останеться»; коли йдеться про марність вплинути на когось або повне нерозуміння з боку когось, кажуть: «Як горохом об стінку» або «Глуха стіна». Ні тієї стіни не достав, ні од тої стіни не одстав (М. Номис); Товста стіна, та не гріє (М. Номис); Не сам гвіздок лізе в стіну, його молотком забивають (прислів’я);

2) тільки сті́нка — народна гра в м’яч;

3) тільки сті́нка — при кулачному бої — ряд, шеренга вояків (звідси — сті́нка на сті́нку як символ протиборства).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 580-581.