срі́бло́ = сре́бро —

1) благородний блискучий метал сірувато-білого кольору, пластичний і ковкий; уживається для виготовлення ювелірних виробів, посуду, для карбування монет і т. ін.; речі й гроші з цього металу; символізує багатство: «Срібло очі заливає» (тобто багатство засліплює); у давній Україні-Русі майже всі монети були срібні; про багачів співається: «Там жили ляхи, дуки-срібляники»; новонародженому на Гуцульщині бажали: «Аби-сь було таке щасливе, як щасливе срібло»; поетичний символ білого місячного світла, — у колядках: «подвір’я, як срібло біле»; поетичний образ місяця — срібноро́гий. Дорога упряж, обкована сріблом, карета та екіпажі… — усе те сяло (І. Нечуй-Левицький); Гості першого дня — золото, другого — срібло, третього — мідь, хоч додому їдь (М. Номис); Кинув [Кармель] йому капшук грошей… — саме найчистіше срібло (Марко Вовчок); Козаки на коні сідали, … Сребро і злото турецькеє… забирали (дума); Чорт бери і сребро, як жить не добро (Ганна Барвінок);

2) срі́бло́-зло́то = срі́бло́-зо­́лото — народнопоетична назва срібла і золота, метафоричне переосмислення багатства, достатку, а також уосібнення мудрості, таланту, високої духовності. Срібло-злото тягне чоловіка в болото (прислів’я); Єсть люди на світі — Сріблом-злотом сяють (Т. Шевченко); Гарні, пишнії кімнати, Срібло-злото скрізь ряхтить (Леся Українка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 576.