соло́ма (зменшене — соло́мка) — сухі світло-жовті стебла злакових рослин, що залишаються після обмолоту і які використовують як корм худобі, паливо, а також для підстілки і т. ін.; у селянському побуті раніше використовували і для покриття будівель; символізує в народі позашлюбне кохання: «Цеї ночі опівночі солома горіла, як єм любку цілував, аж ся розболіла», «Вийду я на вулицю — солома горить; сюди гляну, туди гляну — дівчина біжить. Нехай біжить, хоть не біжить, а води не дам (не задовольню її кохання), іди собі, дівчинонько, під зелений гай»; коли молода виявляється «нечесною», родичі молодого приходять на весілля до батьків молодої, співають відповідних пісень і надягають на них солом’яні хомути; ознакою презирства до дівчини з розпусною поведінкою було розкидання соломи перед дверима її хати; іноді «нечесна» молода сама надягала вінок із соломи; оскільки солома швидко згорає, позашлюбне кохання визначалося як солом’яний вогонь; у зв’язку з цією символікою стоїть і інша — пліткарство, поговір: «Коли мене вірно любиш, не кажи нікому, бо то люди рознесуть, як вітер солому»; «Сіно моє, сіно моє, солома дрібненька. Не журися, мій миленький: я ще молоденька»; тобто хоч і будуть поговори, та не треба зважати, бо ж «не піде дрібен дощик без тучі, без грому; ой не піде дівчина заміж та без поговору»; солома як магічна підстилка фігурує на Святвечір як сподівання на майбутній урожай; «солом’яними» звуть чоловіка або жінку, які тимчасово залишилися без пари або не живуть у парі; «солом’яним» називають негарного парубка: «Солом’яний парубок золоту дівку бере!».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 562.