сова́ (зменшено-пестливі — со­́вонька, со́вочка, совеня́ — маля сови; зменшено-пестливі — совеня́тко, сов’я́тко) — хижий нічний птах з великою круглою головою, великими очима й коротким гачкуватим дзьобом; споконвіку птаха вважають провісником біди, небезпеки, наприклад у Б. Харчука «Волинь»: «Не на добре сова кричить, — видно, біду накликає»; тому й кажуть: «Сова не принесе добра», навіть для природи, — «сова кричить — холод накликає»; птах виступає об’єктом негативних характеристик: «Не пара сова до сокола», «Не бачить сова, яка сама», «Не уродить сова сокола, а кобила вола», «Сова хоч під небо злетить, то все сова»; про диявольську природу сови свідчить приповідка: «Сова не родить сокола, а такого ж чорта, як сама»; як найпоганіший птах сова символізує негарних людей, тому кажуть про погану жінку: «Знає сова, що красна сама», про поганих дітей, якими батьки вихваляються: «І сова казала, що її діти найкращі»; у весільній пісні про молоду, яку «умикнули» з чужого роду і яка виявляла удаваний поганий настрій, співали: «Прилетіла сова, сіла собі на покуті у червоних чобіточках. Не кішкайте, не полохайте: Нехай собі привикає, Хліба-солі поїдає Та додому не тікає»; у багатьох приповідках ідеться про хижість птаха, яка переноситься на людину: «Знати сову по пір’ю», «Спить сова, та кури бачить»; в античній Греції сова була символом мудрості; І. Франко записує й оцінну українську приказку «Мудрий, як сова»; у Т. Шевченка в поемі «Чернець» є слова: «А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві зазирає в вічі», де, можливо, йдеться про мудрого Мазепу, який зазирає в очі «лихом не добитому» Палієві, що не збагнув далекоглядних гетьманових розрахунків і став йому на дорозі. Ні сич, ні сова (прислів’я); Сова вдень мовчить, а вночі кричить (приказка); Сові сонце очі коле (приказка); Десь крикнула сова смутно та жалібно (І. Нечуй-Левицький).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 558-559.