сніг (зменшено-пестливі — сніжо́к, сніже́чок) — атмосферні опади у вигляді білих зіркоподібних кристалів чи пластівців, що становлять собою, у свою чергу, скупчення таких кристалів; найголовніша його прикмета — колір («білий, як сніг»); як ознака настання зими («Сніг, завірюха, бо вже зима коло вуха») сніг, особливо велика його кількість, провіщає багатий урожай, тому кажуть: «Багато снігу — багато хліба»; зимовий період пов’язувався в свідомості з завмиранням природи, з холодами («Як сніг сіє, то й піч дубіє»), з надіями на тепло й оживання природи («Скільки сніг не лежатиме, а розтавати буде»); виступає також об’єктом традиційного порівняння («Сніг мов з рукава»); зі снігом пов’язаний цілий ряд народних прикмет, — «перший сніг за сорок днів до зими випадає», «перший великий сніг випадає вночі», «перший лапатий сніг — на негоду», «сніг лягає рівно — літо буде сухе, гребенями — вологе», «якщо весною сніг розтане від сонця, рік буде врожайним, як від дощу — буде посуха»; оскільки сніг холодний, то в народній символіці пов’язується з холодом серця: «Припав сніжок на обліжок. Ще лежить торішній. Поможи мі, моцний Боже, Бо-м сирота вічний» або ще: «Упав сніжок на обліжок та взявся водицею (пройшла любов); Лучче було дівчиною, аніж молодицею (бо тоді ходили хлопці); Упав сніжок на обліжок, невже не розтане (нещасливе заміжжя), Прибувайте, парубочки, як вечір настане. — А ми тоді прибували, як нас не лаяли, А тепер лаять стали, ходить перестали»; асоціюється сніг із сивиною: «Припав сніжок на наш обліжок», також із забуттям: «З кожним днем я все далі й далі, — білий сніг замітає сліди»; хоч частка добрих сподівань все-таки залишається: «Скільки сніг не лежатиме, а розтавати буде». Зима без снігу — літо без хліба (приказка); По вулиці вітер віє та сніг замітає (Т. Шевченко); Синє море замерзає Льодком тонесеньким Та припадає Сніжком білесеньким (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 556.