смерть (пестливі — сме́ртонька, сме́рточка) = скін — припинення існування людини, тварини; протилежне життя; кончина; споконвіку людина глибоко вірила, що зі смертю вона не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу; померлий мав незвичайний, дуже сильний вплив на живих і робився охоронцем свого роду; смерть наступає тоді, коли душа відлітає від тіла назавжди; але це тільки довгий сон (на зразок деяких тварин, що засинають на зиму); тому померлий — це тільки сплячий (усоплий); смерть, за повір’ями, страшний скелет з косою; у видінні святого Федора (X ст.): «І от прийшла смерть, рикаючи, як лев. Вигляд її був страшний: вона мала деяку подобу людську, але тіла зовсім не мала; а були самі тільки кості. При собі вона мала всякі знаряддя мук: мечі, стріли, списи, коси, серпи, залізні роги, пилки, сокири, рубанки й інші, нам невідомі, знаряддя»; образ смерті породив загальновідому приказку «блідий, як смерть»; зі смертю пов’язано багато повір’їв, — «якщо хворий повертається до стіни, він скоро помре», «шматки тіла чи одягу померлого зцілюють хвороби»; у Марка Вовчка: «Він кинувся до віконця — одсунув, кинувся до дверей — відчинив — це щоб душа легше вийшла з тіла при вмиранні»; в О. Кобилянської «Земля»: «Не можна ховати під ніч: переходити в другий світ треба при Божім світлі, вдень»; за повір’ями, — «умерлий в перших днях буде являтися», «умерлий не матиме на тому світі супокою, як за ним побиватися», «умерлий ходить і блудить по світі, коли без свічки преставиться»; смерть неминуча, тому кажуть: «Круть-верть, таки буде смерть»; але народ радить: «Боятися смерті — на світі не жити», бо «життя — казка, а смерть — розв’язка»; уособлюється як невідворотність, що супроводжує людину: «Смерть дорогу знайде», «Смерть вістки не посилає», «Смерть йому в очі заглянула», «Смерть не вибачає нікому», «Смерть — неминущая дорога», «На смерть нема зілля», «Від смерті ані відхреститися, ані відмолитися», «Від смерті торгу нема»; у цьому народ вбачав вищу правду: «Тільки й правди на світі, що смерть, вона не знає, хто бідний, а хто багатий», «Смерть не питає, чий ти», «Смерть усіх порівняє»; тому смерть як неминучість не має бути страшною: «Не смерть страшна, а недуги», «Смерті не бійся, але гріхів»; в уяві народу смерть постає іноді морем («Смерть не горе, а велике море»), по якому можна плисти («Нехай мруть та нам дорогу труть, а ми сухарів насушимо та й за ними рушимо»); в кінці довгого шляху чекає спокій: «Тоді одпочинемо, як помремо» (тому небіжчиків звуть покі́йниками); звідси й побажання: «Хай буде йому земля легка»; як фаталіст людина усвідомлює: «Кожному своя смерть буде», тому лише «видима смерть страшна», звідки й заклинання: «Не дай Боже наглої смерті!»; кажуть: «На людях і смерть не страшна», тому й заклинають: «Не дай Боже смерті без людей!»; уосібнення смерті характерне для замовлянь під час обрядів очищення (наприклад новорічних чи різдвяних), пор.: «Смерть з морозом танцювала та на море десь погнала. Пішла собі смерть у ліси, побіг за ней мороз лисий і сидить там у темній норі за водами у коморі. Смерте, смерте, не вертайся, ти, морозе, не з’являйся. Сидіть ви там, не вертайте, нас прожитку не збавляйте, най нам сонце дальше гріє, жито, ярець скоро зріє!»; див. ще Бо́жа доро́га. Смерть мене постигає саму (Марко Вовчок); До скону їй служив без зради, без омани (Леся Українка); Ніхто не знає, де його смерть чекає (І. Франко); Яке життя, така й смерть (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 553-555.