сльо́зи — безбарвна прозора солонувата рідина, яку виділяють розміщені в очній ямці залози при деяких фізіологічних або психічних станах (при подразненні, болі або сильних душевних переживаннях і т. ін.); у народних повір’ях мають велику очищувальну й цілющу силу щодо людських гріхів; традиційні епітети — гаря́чі, пеку́чі, рясні́, дрібні́, гіркі́, крива́ві, кре́вні, горю́чі, палкі́, палю́чі підпорядковані споконвічному прояву людської натури гірко плакати (зокрема й над власними гріхами) — звідси умива́тися, облива́тися, залива́тися, захлина́тися, розлива́тися сльоза́ми; у колядках часто натрапляємо на Божу сльозу, з якої розливаються дунаї, де купається сам Господь: «Знайшли вони Бога у господаря: За столом сидить, головку склонив; Головку слонив, слізоньку вронив, А з тої слізки дунай розлився, А в тім дунаї Господь купався, Господь купався, з Петром змагався»; О. Потебня вважав, що образи святих, які плачуть, мають бути відрізнені від рік і морів, що постають із сліз, бо вирази на зразок «Плаче, як річка тече», «Сльоза моря не виповнить» традиційно народні; сльози символізують чистоту («чистий, як сльоза»); за віруваннями, сльози близьких людей не дають людині спокійно вмерти. Сльозами горя не загоїш (приказка); Чужими сльозами добра не придбаєш (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 552-553.