скарбни́к —
1) (від скарбни́ця) у Київській Русі та в старій Україні — той, хто відав скарбницею князя, монастиря і т. ін.;
2) (від скарб) у дохристиянських віруваннях — дух, охоронець скарбів, закопаних або захованих ким-небудь, пор. у Б. Грінченка «Під тихими вербами»: «А скарбу, як хто закопає, береже скарбник і не пропустить нікому заняти»; в Олександра Олеся: «І тільки скарбник, наче звір, Без шелесту ступає, І глибше в землю, серед гір, Великий скарб ховає»; закопані скарби наділяли незвичайними, надприродними властивостями; вони, вірили, були чистими й нечистими; перші, які закопувалися за складних житейських обставин, другі — від нечистої сили, закляті (про них казали, «що їх чорт присів»); на Гуцульщині до чистих зараховують скарби опришків; чисті скарби йдуть на користь, закляті приносять нещастя; закляті скарби описують українські письменники, зокрема Г. Квітка-Основ’яненко в оповіданні «От тобі й скарб»: «Один розказує, що ген там, у Маяцькій Засіці, які-то печери довгі та глибоко позавалювані бочками з грошами золотими, діжки з срібними рублями, казани з мідними п’ятаками, і що він против того скарбу знає замову і зараз усе може узяти»; пор. у М. Костомарова «Дитяча могила»: «— Чула я, — казала Кулина, — від старих людей, коли ще дівувала, що скарби не даються через гріхи наші. Можуть лише взяти його такі руки, котрі зроду не грішили»; «—Ну, жінко, тепер нечиста сила творитиме нам різнії перешкоди, лякатиме несусвітними страхами, але ми боятися не повинні. Бо все це тільки мана. Коли нічого не злякаємось, то скарб здобудемо»; «— Скарб! — скрикнули водно обоє. І справді, трохи підкопавши, об’явили вони великого залізного казана».Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 546.