село́ (зменшено-пестливі — се́лечко, се́льце, сільце́) — населений пункт (звичайно великий порівняно, скажімо, з ху́тором — див.) неміського типу, мешканці якого займаються перев. обробітком землі; сільська місцевість взагалі; мешканці таких поселень; Й.-Г. Коль у спогадах пише: «Перед мандрівником, що їде високим, голим і пустим степом, несподівано розкривається дуже мальовничий та небуденний образ, коли в яру виринає українське село»; образ українського села неодноразово описує Т. Шевченко, як у поемі «Княжна»: «Село на нашій Україні — Неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати, А на горі стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистії тополі. А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом»; старе село завжди асоціюється з річкою, ставком, вербами, садками, побіленими хатами під солом’яною стріхою, з вітряками (згадаймо село Вербівку в повісті «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького); див. ще по́ле1. Мов оазис, в чистім полі Село зеленіє (Т. Шевченко); Над ним [Черемошем] в святочному спокої Гріється мале село гуцульське (І. Франко); То гуляє козак Голота, погуляє, ні города, ні села не займає (дума); Через наше сельце везено деревце (П.Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 533.