са́ни = са́нки́ (зменшене — са­ночки́) — зимовий віз на полозах; у давнину це був єдиний спосіб їзди як зимою, так і літом; власне віз з’явився пізніше, коли до саней доробили колеса; у давнину на са­нях везли або несли покійника до могили і ховали разом з ними, — аби йому було легше дістатися раю; це стало ритуальним похо­вальним звичаєм; так поховали князя Володимира Великого; зви­чай ховати вищих осіб на санях вивівся в середні віки, а серед простих людей довго зберігався, зокрема на Закарпатті, Буковині та в Галичині; символізують розплату за насолоду («Любиш їздити (ката­тися) — люби й саночки возити», «Саньми — ангельська їзда, та дідьчий виверт»), пересторогу від втручання не в свою справу («Не в свої сани не влазь», «У чужі сани не сідай»); від похорону на санях залишилася загадка: «Бігунчики біжать, ревунчики (воли) ревуть, сухе дерево (труну) везуть». Готуй літом сани, а зимою віз (прислів’я); Ні сюди, ні туди, ні саньми, ні ко­лесами, ні зимою, ні літом (при­казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 522.