са́ло —

1) (зменшено-пестли­ве — сальце́) відокремлений від м’яса підшкірний свинячий жир, що зберігається солоним і вживає­ться сирим, смаженим чи варе­ним; важливий продукт харчуван­ня у раціоні українців (кажуть: «Живу добре: сапо їм, на салі сплю, салом укриваюсь», «Якби мені паном бути, то я б сало з са­лом їв»); ознака достатку: «Як ку­сок сала, то і гриб приправа», «Як­що вже їсти сало, то так, щоб по бороді текло», «Пропало, пропало, коти з’їли сало»; використовується для внутрішнього римування вислову: «Ні сіло ні впало, дай, ма­мо, сало (дай бабі сало)», «Ні сіло ні впало, але сало дістало», «Да­вайте, що попало, як не хліб, то сало». У Дем’яна страва добрая бу­ла: І маслечко, і сало, і сметана (Л. Глібов); Кума моя в шинок саль­це носила (Л. Боровиковський); Залив сала поза шкуру (прислів’я —добре досадив); Дурне сало без хліба (приказка — одне без другого втрачає будь-який сенс); Плямка собі сальце (М. Номис); фразеоло­гізм: дурне́ са́ло — недоумкувата людина, телепень, дурень; зали́ти са́ла за шку́ру — завдати кому-небудь великих прикрощів (від гаря­чого сала, яке колись уживали як знаряддя тортур);

2) са́ло де́рти — народна дитяча гра для хлопчиків, коли повисають, зачепившись за перекладину ногами, вниз голо­вою.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 521-522.