ру́та (зменшено-пестливі — ру́тка, ру́тонька, ру́точка) —
1) багаторічна напівкущова або трав’яниста рослина, що містить у собі ефірну олію; культивується як декоративна, лікарська та ефіроносна рослина; використовується в народній медицині (кажуть: «Не поможе рута й маруна, як голова обернеться до труна»); свячену на Маковія вживали як оберіг; також настій, відвар цієї рослини; традиційний символ привабливості й краси (звідси — ді́вчина-ру́та), дівоцтва (тому кажуть: «Чи з рутою, чи без рути, а вже старій бабі дівчиною не бути»), незайманості й суворих моральних устоїв (про рішучий намір зберігати своє дівоцтво дівчина співає: «Посію я рутоньку, буду підливати» і, навпаки, про втрату його співають: «Потеряла віночок з зеленої рути»); у піснях рослина має епітети зеле́ної й круто́ї, тобто суворої й впертої: «Бо на руті жовтий цвіт — сама зелененька: Прошу тебе, не зрадь мене, бо я молоденька!»; коли посаджена «рута підіймається», дівчина виходить заміж, бо дівоцтво має природно розвинутися в заміжжя: «Дощик пішов, рута зійшла; Дівка заміж вийшла»; «Стали хмари, дощі впали, Рутка ся прийняла; Іще дівча літ не дійшло, А вже ся віддало»; звідси рослина стає символом шлюбу, подружнього життя; широковживаною є рута у весільній обрядовості: нею прибирають весільне гільце та весільний меч, вона фігурує часто у весільних піснях; дружки молодої отримують вінки з рути та м’яти як символіку майбутнього подружнього життя; розквітла рута, вже не зелена, з жовтим цвітом, символізує нещасне кохання й подружнє життя: «Зеленая рутонька, жовтий цвіт. Не піду я за нелюба, піду в світ»; «Зеленая рутонька, жовтий цвіт, — Чом тебе, Йване, так довго ніт?»; пор. yT. Шевченка: «Ой, піду я в сад зелений, Посаджу я руту, — Якщо зійде моя рута, Остануся тута; Прийде милий в мою хату Хазяїнувати. А як же ні, то я піду Доленьки шукати. Посходила тая рута, В гаї зеленіє — А дівчина сиротина У наймах марніє»; Т. Шевченко переносить народну символіку рослини на непрості взаємини України з Московією у «Чигирині»: «Засівали І рудою поливали… І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось? Уродила рута… рута… Волі нашої отрута»; взагалі це дівоча рослина, зокрема як атрибут розлуки з милим: «Нема мого миленького, нема його тута: Посходила по слідонькам шевлія та рута»; як вічнозелена, використовується як дівоча прикраса; рослина ритуальна, чарівна, — «щоб любилися, цілувалися», тому використовується для ворожіння: «На шевлію воду грію, на руту не буду», «Три сестри свічку сукало, Трьох-зілля клало: І руту, і м’яту, хрещастії квітки, Щоб любилися дітки»; «Вона йому дала чари в пшеничнім пирозі: В єднім розі шальвія та рута. В другім розі годинонька люта: Шальвія і рута щоби ся любили, Годинонька люта, щоб ся розлучили»; взагалі сам запах рослини приворотний у коханні, бо асоціюється з коханою людиною; символіка розлуки і туги за милою асоціюється з притягальною силою рідного краю: «Ой там за Дунаєм молодець гуляє, молодець гуляє, він кричить-гукає: «Подай перевозу, я й перевезуся! На ту Україну Хоч раз подивлюся! Не так на Вкраїну, Як на ту дівчину… По світлоньці ходжу, Та й не находжуся, Кого вірно люблю, З тим не зустрінуся. Кого ж ненавиджу, З тим не розминуся. Дала йому чари, які сама знала: Із рути, із м’яти щоб причарувати»; об’єкт порівняння (звідси — зеле́не, як ру́та); символізує пробудження весни, зелені, тому її славлять у веснянках («А ми рутоньку посієм, посієм»). Ой ти коте, коточок! Не ходи рано в садочок, не полохай дівочок, Нехай зів’ють віночок із рутоньки і м’ятоньки (забавлянка); Не защебече соловейко, не зацвітуть тобі вишневії сади, не зазеленіє ані рутонька, ані м’ятонька (Ганна Барвінок);
2) рутвя́ний (ру́тяний) віно́к — у весільних піснях — символ дівоцтва, незайманості, дівочої цноти, очікування судженого: «— Не дай же мене, моя матінко, від себе, Нехай я зношу рутвяний вінок у тебе! — Не єден же ти, моя донечко, зносила, Не єдними ж ти добрими людьми згордила»; у весільних піснях також ідеться про рутяний віночок, який молода має зняти назавжди; дошлюбне недотримання дівоцтва виражається через образ розсипаної рути: «Розсипалася руточка з золотистого клубочка»; символізує також так зване «солом’яне вдівство»: «Любив мене козак молоденький, Здійняв з мене вінок рутвяненький, Наклав мені серпанок тоненький; Тепер же я ні дівка ні жінка»;
3) ру́та-м’я́та див. м’я́та 2.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 514-515.