ро́зум — здатність людини мис­лити, відображати і пізнавати ре­човий світ, а також її загальний ін­телектуальний розвиток, рівень пізнання, знань; кажуть: «Розум — скарб людини», «Бачить око дале­ко, а розум ще дальше», «Нічому не дивуватися — ознака великого розуму»; також іронічно: «Борода велика, а розуму мало», «Довгий волос — розум короткий»; слово за значенням багато в чому перети­нається з поняттям му́дрість (від­повідно розу́мний/му́дрий на про­тивагу дурни́й–ду́рень): «Кому біда докучить, то й розуму научить», «Виріс, та розуму не виніс», «Не штука наука, а штука розум», «Ро­зумний всякому дає лад», «Розум­ний іде вперед і оглядається на­зад», «Розумний розсудить, а ду­рень осудить»; також у деяких усталених сполуках маємо поєд­нання обох понять в одному ви­слові (дурни́й ро́зум — дурість; з дурно́го ро́зуму — по-дурному). Лю­дей питай, а свій розум май (при­слів’я); Щоб часом дарма не блу­дить, чужого розуму питайся (при­слів’я); фразеологізми: не по́вно ро́зуму, неспо́вна ро́зуму — про ро­зумово ненормальну, божевільну людину; макі́тра ро́зуму — про ду­же розумну людину; ма́ти свій ро­́зум — жити, діяти самостійно, до­тримуючись своїх поглядів на жит­тя; пита́ти[ся] чужо́го ро́зуму — звертатися за порадою до кого-не-будь, як жити, діяти.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 508.