піп (зменшене, також іронічне — по́пик) — духовне звання у право­славній церкві, середнє між єпи­скопом і дияконом, а також слу­житель релігійного культу, який має це звання і здійснює богослу­жіння; об’єкт гумору, іронії, сар­казму: «Знаєм, знаєм без попа, що в неділю свято», «Знехотя піп по­рося з’їв», «Кожний піп по-своєму співає», «Дехто любить попа, а дехто — попадю», «Коли не піп, не вбирайся в ризи», «Богу слава, а попу шмат сала»; з попом пов’яза­ні повір’я: «Держись за ґудзик: піп спереду йде», «Піп дорогу пере­йде — не буде удачі»; радять: «Спіткати в дорозі попа — лихо, щоб його уникнули, треба тричі сплюнути або тричі викинути за ним по віхтеві соломи»; лаючи, ба­жають: «А щоб тобі піп приснив­ся!» (тобто побажання комусь не­вдачі внаслідок віщого сну). Нехай попи заспівають, А дружки попла­чуть: Легше мені в труні лежать, Ніж його побачить (Т. Шевченко); Дурний піп, дурна його й молитва (прислів’я).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 455.