про́со (пестливі — просце́, прісце́) —
1) злакова рослина, з зерен якої одержують пшоно, а також зерно цієї рослини; один із перших злаків, який культивували наші предки; очевидно, символізував Добробут; у веснянках співали: «А ми просо сіяли, сіяли, Ой лелю-ладо, сіяли, сіяли!»; у весільних піснях рослина порівнювалася з косою — «дівочою красою», яку готували під меч: «Ой, на горі жито, а в долині просо. Жаль мені тебе, русява коса! Ой просо, волоття, Ой, косо, косо, золоття, Не рік я тебе кохала, За однин ранок стеряла»; зерно уживалося як охоронний засіб; його у давнину звали червоним, а цей колір — найкращий оберіг («хіба піду, ся в червоному просі»); просо, як гречка і коноплі, здавна мало для народу сексуальне значення (І. Огієнко); гаряче парне просо на печі манило до себе чоловіків і жінок, звідси й приказка: «Не пхай носа до чужого проса»; одне з наймень Венери — «просяна богиня». Полю просо за током, а він мене пасе оком! (приповідка); Просо вітру боїться, а дощеві кланяється (приказка); Ой на горі просо, під горою жито (пісня); А вам, Півнику, просця, Трошки гречки та Хлібця? (Олександр Олесь);
2) про́со [сі́яти] — рід народної гри. А ми просо сіяли, сіяли… (пісня).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 487.