поса́д1 —
1) у Київській Русі — ремісничо-будівельна частина міста за міською стіною;
2) у старій Україні — передмістя або селище, де жили ремісники, торгівці та міська біднота.
поса́д2 — у весільному обряді — місце за столом, де сидять молодий і молода під час весілля, де відбуваються також обрядові дії щодо поріднення родин, зокрема обмін дарами між ними, розподіл короваю та обдарування молодих; заводять молодих на посад після першого благословення, саджають на лаву, застелену вивернутим кожухом як символом багатства і тепла; після цього хор співає весільних пісень, наприклад: «Ішла Маруся на посад, зустріча її Господь сам із долею щасливою, із доброю годиною»; пісні сповнені символіки, — молоді уподібнюються небесному подружжю — Місяцю й Вечоровій (Вечірній) зорі, а їхні батьки — батькам Всесвіту, Небові й Землі: «Слана зоря до місяця: — Ой, місяцю, товаришу, Не заходь ти раній мене; зайдемо обоє разом, Освітимо небо і землю: Зрадусться звір у полі, зрадується гість у дорозі. Слала Марія до Іванка: — Ай, Іванку, мій суджений, Не сідай ти на посаді, На посаді раній мене; Сядемо обоє разом, Звеселимо ми два двора: Ой первий двір — батька твого. А другий двір — батька мого». Воліла б я гіркий полин гризти, як з тобою на посаді сісти (П. Чубинський); За столом вже молодан сіла на посад (Леся Українка); Благослови ж мене, та мій батеньку, на сім посаді сісти (А. Метлинський); у сполученні: на поса́д саджа́ти (садови́ти) — виконуючи народний весільний ритуал, запрошувати молодих зайняти почесне місце на покуті.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 471-472.