порі́г —

1) (зменшено-пестли­ве — порі́жок) — дерев’яний брус, закріплений на підлозі (в старій хаті — на долівці) під дверима; нижня частина одвірка; споконві­ку — це границя хати, за якою був уже чужий світ, чужий бог (звідси переосмислення порога як почат­ку чого-небудь або крайньої межі чогось); поріг з дохристиянських часів відігравав велику охоронну роль у ритуальних обрядах (на ве­сіллі, на похоронах); під порогом, здавна вірили, перебувають духи предків, які охороняють родину; колись тут ховали померлих членів родини, найчастіше дітей; тому пізніше й дотепер, виносячи по­кійника з хати, обов’язково стука­ють труною об поріг, щоб помер­лий уже не вертався до неї; взагалі переступа́ти порі́г (заходити в ха­ту), става́ти на порі́г (з’являтися в хаті), показа́ти на порі́г (виганяти з хати), не пуска́ти на порі́г (не за­прошувати до хати) — ці пере­осмислені сталі сполуки є відгомо­ном старих уявлень про межі ро­динного вогнища (отже захисту, зони впливу свого, домашнього бога; небажаному гостеві кажуть: «Ото Бог, а ото порог!»), обожне­ного ставлення до цієї частини по­мешкання (звідси «без Бога ні до порога» як відгомін старих уявлень про поєднання людської долі й Бога, про взаємозалежність між ними, можливо, й колишнє ото­тожнення); з порогом як охорон­ним валом помешкання, родинно­го вогнища пов’язано багато на­родних повір’їв, — через поріг не можна нічого давати, бо сам будеш просити; не можна перемітати че­рез поріг сміття, бо не вийде дівка заміж або виметеш когось із сім’ї; через поріг не можна цілуватися; на порозі не можна неодруженому сідати (застерігають: «Не сідай на поріг — наречені порозбігають­ся»); кажуть у народі: «Не можна стояти на межі або на порозі, як грім гримить, а то вб’є», «Гостя зу­стрічай за порогом і пускай попе­реду себе через поріг», «Через по­ріг не вітаються і не подають ру­ку»; на порозі підрізували дітям волосся, щоб росло довге, вмивали і витирали дітей при небезпеці пристріту; порогові віддавали ша­ну молоді, йдучи до вінця; до по­рога прибивали шматочок осики, щоб зла сила не потрапила в хату; багатьом народним легендам і піс­ням притаманний мотив звернен­ня до рідного порогу як символу прощання з родом та переходу в нову якість. Зависокі пороги на наші ноги (приказка); Я до порога, і біді туди дорога, я у кут, а біда тут (приказка — про неможливість порятунку від злої долі навіть під прикриттям домашнього бога; святі місця хати, поріг і покуть, та­кож не завжди в силі порятувати). Я не люблю чужих порогів оббивати (приказка); Правдою цілий світ зі­йдеш, а неправдою — ані до порога! (приказка);

2) у множині — поро́­ги — кам’янисте поперечне підвищення дна, що порушує спокійну течію річки; найбільші в Європі пороги на Дніпрі, тепер затоплені водами Дніпровського водосхови­ща; їх дев’ять, і уславлені вони ще з козацьких часів: Старокодацький (480 м), Сурський (80 м), Ненаситецький (820 м), Лоханський (300 м), Дзвонецький (220 м), Вовніговський (300 м), Будилівський (300 м), Лишні (14 м), Віль­ний з «Вовчим горлом» (840 м); ці назви, які подає Є. Онацький, ма­ють і свої варіанти, пор.: Коза́к, Во́рон, Богати́р, Су́рський, Забо́ра, Байда́к, Ненаси́тець (Дід), Камі́н­ний Зато́н; плисти через пороги вважалося неможливим, і тому пе­ретягали човни суходолом; запо­рожці вивчили цю частину Дніпра і знайшли прохід між скелями по правому боці Дніпра; цей прохід було названо Козацький Шлях.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 470-471.