по́піл (зменшене — попіле́ць) — легка пилоподібна сіра (рідко чор­на або біла) маса, яка залишається після згоряння чого-небудь; у всіх народів символ спустошення, а тому й суму (посипа́ти го́лову по́пелом — вдаватися в жалобну тугу); культ вогню поєднується з міфом про доброчинне світло, що перемагає темряву і злі сили (тому попіл, що залишається, коли зникають во­гонь і світло, ототожнюється з пе­ремогою темряви й зла); символом цілковитого знищення кого-, чо­го-небудь було пускання попелу по вітру; це зробив Кирило Кожу­м’яка із забитим звіром; тіло геть­мана Мазепи, яке покоїлося в Га­лацу, було викопано під час ту­рецької війни росіянами, спалене і розвіяне по вітру (Є. Онацький), як і раніше Дмитра Самозванця; попіл з печі на Святвечір зберігали як охо­ронний засіб. Той кінь такий здоровенний камін на попіл побив (казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 470.