по́ле —

1) безліса рівнина, рів­ний великий простір; також ділян­ка землі, що використовується під посіви; нива; численні предки укра­їнців жили в основному сільським життям серед свого поля (старо­слов’янське село́ — це «поле»; звід­си, можливо, й поля́ни пор. ще ви­слів «нашого поля ягода», тобто «подібна до нас людина»); симво­лізує волю і щастя: «Коли я в полі, тоді я на волі»; «Чи так у вас, як у нас, всюди поле рівне? Чи так у вас, як у нас, кохатися вільно?»; невеличке орне поле — ни́ва, зора­не поле — рілля́; велике, десятин на 10, — лан, виоране на осінь — пар, на весну — зяб, зя́бля; залишене на випас — толо́ка, залишене на спочинок і на сіножать — пере­лі́г, облі́г, ніколи не оране — цілина́, межує з хатою та огорожею — лева́да, засіяне хлібом — пашня́; у за­гадці поле — небо: «Цап (місяць) по полю басує, з цапенятами (зі­роньками) гарцює, доти буде гар­цювати, доки вовк (сонце) буде спати». Поле працю любить (при­казка); Не поле родить, а нива (приказка); Степ, поле — розкіш моя (приказка);

2) у князівській Україні — поєдинок, за Козаччи­ни — герць;

3) Ди́ке по́ле (див.).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 464-465.