пан (ж. па́ні) —
1) здавна поважана людина в суспільстві, звідки постала ввічлива форма звертання або називання шанованих осіб чоловічої та жіночої статі; у народній мові (звичайно із прикладкою — брат, сват) — шаноблива форма звертання до чоловіка; Т. Шевченко вживав це слово щодо українських козаків, борців за волю; він неодноразово нагадував сучасникам, що українці колись «вміли панувати», тобто проводили власну суверенну політику: у «Тарасовій ночі» Т. Шевченко називає повстанського отамана па́ном, а його побратимів пана́ми-брата́ми: «Обізвався пан Трясило: — А годі журиться, А ходім лиш пани-брати з поляками биться»; у «Гайдамаках»: «А тим часом пишними рядами виступають отамани, сотники з панами»; у козацькі часи побували складні наймення панове(пани́)-моло́дці, пан-това́риш, пор. в О. Стороженка: «Ну, теперечки, пани-молодці, — сказав Марко, зупиняючи їх, — … а ніч наша»; паном шанобливо називала дружина свого чоловіка, пор. у П. Куліша: «Меласю! — каже Черевань. — Чи бачиш, що тут у нас діється?» — «Бачу, бачу, пишний мій пане!»; до давніх офіційних звертальних конструкцій слід віднести й пошановну форму па́не добро́дію!. Ой, ходімо, пане брате, на той кут помалу! (А. Метлинський); Правда, панове, полягла Кішки Самійла голова (пісня);
2) Пан Ко́цький — казковий образ кота, який мимоволі перелякав усіх звірів у лісі («От який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!»). Приходить до його [Кота] Лисичка, та й питає: — Що ти таке? — А він каже: — Я Пан Коцький (казка).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 431-432.