па́лиця (зменшене — па́личка) — відділена від дерева й очищена від пагонів частина тонкого стовбура або товстої гілки; символ команду­вання, влади, сили; здавна служи­ла знаряддям нападу та оборони; була також своєрідним свідченням чоловічої гідності; Павло Алепський, описуючи часи Хмельниччини, дивувався: «Всі чоловіки цієї країни носять у руках палиці»; М. Сумцов міркував про весільну палицю як «символ сонячного променя», можливо Дерева життя; разом з тим її тут можна вважати й символом гідності, влади (староста тримав у руках палицю протягом усього весільного дійства); посоль­ські (родові) функції відігравала палиця в руках молодого як посла від роду; палиця вживалася й для покарання: «Язик до Києва доведе і до кия»; карали передусім за кра­діж та порушення святих запові­дей; палиця виконувала важливі господарські функції, зокрема слу­жачи ціпом для молотьби; залежно від функцій і форми палиця має різні назви: ціпо́к — для ходіння, передусім старих людей; кий, кій — загнута з одного краю для покарання; патери́ця — попівська, чер­неча; ґирли́га — чабанська; лома́ка — неотесана, груба; для гри в гилки — ги́лка; з карлючкою — ко́стур, карлю́чка, криву́ля; загос­трена — клю́чка; для гри в свинки, просто загнута — кові́нька; для чіп­ляння й просушування невода — ти́чка, для вішання одягу в хаті — же́рдка; для підтримки рослин — тичи́на, у списа — ра́тище; загос­трена знизу з метою вбивання в землю — кіло́к; загострена зверху для посадження в давнину покара­ного — па́ля.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 430.