Павло́ —

1) у християнському ві­ровченні — один із дванадцяти апостолів, учень Ісуса Христа, в ім’я якого він здійснював чудеса, засновував церкви; своєю муче­ницькою смертю в ім’я Господа повністю довів свою відданість Ісусу Христу; див. ще Петро́ 2;

2) (від лат. «малий»; зменшено-пестливі — Павлу́сь Павлу́сько, Павлу́сенько, Павлу́сик, Павлу́сичок, Павлу́нь Павлу́ня, Павлу́ньо, Па́влик, Па́вличко, Па́влонько, Павлі́й, Павли́ш, Павлу́ша, Павлу́шка, Па́ва, Па́вка, Пашко́, Па́ша); укра­їнізоване християнізоване чолові­че ім’я у народних афоризмах ви­ступає об’єктом внутрішньої рими і гумору («Павле, кобила плавле!» — «Брешеш, Антоне, вона то­не», «Як Павло, то й весело»); ім’я оспіване в народних піснях: «По­став же ти, Оксаночко, да воскову свічку, Щоб перейшов да Павлусенько свою бистру річку. Ой по­став же, Оксаночко, да ще й найяснішу, Щоб перебрів Павлусичок сю річку бистріше». Прилетіла го­лубонька, Крилечками луска: Та все лусь — Чи не вийде Павлусь (пісня); Нема льоду, нема льоду, нема пере­ходу, Що Павлусько до Оксани бреде через воду (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 428-429.