очі́пок = чіпе́ць = чіпо́к (зменше­не — очі́почок) — старовинний й обов’язковий головний убір за­міжньої жінки у формі шапоч­ки, часто з поздовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягу­ючи сховане під ним волосся; цей головний убір мав різновиди — бу­денний і святечний; буденний ши­ли з простого полотна, а святечний — із дорогих тканин, оскільки його одягали в престольні празники, пор. утворі Г. Квітки-Основ’яненка «От тобі й скарб»: «А молод­ша невістка дурна ще, недавно пі­шла заміж, не зна, що до чого: хо­тіла пак голову пов’язати платком, так старша не звеліла, бо для тако­го празника [Великодня] звичай­ніш узяти на голову очіпок»; без очіпка жінка не могла взагалі показуватися на люди, «світити волоссям»; не було більшої образи для жінки, як збити з неї очіпок. Знаю, що в Хіврі нема очіпка (М. Номис); Везе Марко Катерині Сукна дорогого, … А наймичці на очіпок Парчі золотої (Т. Шевчен­ко); Бабуся в білому очіпку… вигля­нула у вікно (Леся Українка); Ой пила, пила, чіпця загубила (пісня); Вийшла матушка ще молода на взір, чорнява, в білому простенькому чіп­кові (І. Нечуй-Левицький).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 427.