Про УКРЛІТ.ORG

осика

осиќа (зменшене — оси́чка) = оси́на = оси́чина — листяне дерево родини вербових; тополя тремтя­ча; за біблійною легендою, ця осо­бливість дерева пояснюється тим, що воно прийняло Іуду і на ньому він нібито повісився; через це оси­ка вважається нечистою, прокля­тою, вічно дрижить і без вітру трі­поче (звідси народна назва — трепета), а люди жахаються її та оми­нають; можливо, тому кажуть: «Осика сама собі дує, сама горить, сама собі воду носить»; дерева бо­їться нечиста сила, тому по ночах радили ходити з осиковою пали­цею; коли по ночах ходить мерлець, треба вбити йому в могилу осиковий кілок (пор. у поемі Т. Шевченка «Відьма» «громадою Без попа сховали І в могилу оси­ковий Кілок забивати. А дівчата уквітчати Могилу квітками І осику поливати дрібними сльозами. І виросла на могилі Осика заклята. Отам відьма похована»); вживати осичину і в лайці, — «нехай йому осичина!», «а матері твоїй осичина!»; дерево символізує сум, тугу (від того, що тремтить і стогне): «Ой осико, осичино, не шуми на мене. Ти, мій милий, чорнобривий, не сварись на мене!»; з деревом пов’язана прикмета, — «на осиці бруньки великі — урожай ячменю радуватиме». Правда твоя, що на вербі — груші, а на осиці — кислиці (приказка — про нісенітницю); Не­хай йому осина (М. Номис); З оси­чини не роблять коліс (М Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 422-423.

вгору