огоро́жа — межа «свого» і «чужо­го» простору, що захищає (реально і символічно), оселю, господарст­во і двір від зовнішніх небезпек, від ворожих сил, тим самим творячи ніби окремий світ; у різних місце­востях зводили різні огорожі — де­рев’яні (у тому числі плотяні), кам’яні, глинобитні чи живоплітні; здавна найпоширеніший тип частоколовий (на ньому дівчата ворожили у новорічну ніч розмахами рук — парну чи непарну кількість останній розмах охопить і прямі чи криві там кілки чи шта­хетини будуть); забороняється ставити огорожу на Благовіщення, напередодні Великодня та в Русальний тиждень, бо це може про­вокувати посуху; обов’язковим елементом огорожі були ворота (брама), хвіртки й перелази; ого­рожі як обереги мали відворотну силу, як у приповідці: «Біля двору залізний тин: щоби через цей тин не міг попасти ні лютий звір, ні гад, ні злий чоловік, ні лісовий дід».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 412.