обжи́нки (пестливе — обжи́ночки) — старовинний обряд з приво­ду закінчення жнив, останній їх день, свято з цієї нагоди, яке поде­куди називали імени́нами; проти­лежне зажинки; здавна вірили, що божество поля живе в остан­ньому снопі (його відповідно зва­ли імени́нником), тому його пишно складали, а остачу недожатого зв’язували на бороду (див. Спа́сова борода́), яку звали ще бородо́ю Перуна́, ді́довою бородо́ю, ді́духом, ді́дом; на Полтавщині замість снопа в’язали з колосків обжинко́вий хрест, потім господиня або її донька несли його додому, а женці йшли вслід і співали обжинко́ві пісні́; у деяких місцевостях обжинки називалися вінко́м (так називався й останній сніп), тому в обрядовій пісні співали: «Зашуміла діброва, залящала дорога, господареві женці йдуть, золотий вінок несуть»; обирали гарну дівчину, клали їй на голову золотий колосистий вінок, а останнього снопа (імени́нника, або також вінка́) урочисто несли господареві; той приймав його, частував женців, а снопа беріг, як ритуальну святість, до нового вро­жаю. Надходить осінь. Одробилися у полі; справили обжинки (Марко Вовчок); Ой чий же то челядин обжиночки нарядив? (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 403-404.