не́ня = не́нька (зменшене — не́нечка) —

1) народні пестливі назви матері (див. ма́ти 1); уживається та­кож як ласкаве звертання до мате­рі (ненька — взагалі звертання до жінки, перев. старої). Хіба ж нам розлюбить і нені усміх милий, І усміх любої, й шелести дібров?(М. Риль­ський); Вставай, голубко, нене кохана (П. Грабовський); — Бабу­сенько, голубонько, Серце моє, нень­ко! Скажи мені щиру правду — Де милий-серденько? (Т. Шевченко); Такий, як батько ваш, що вас поки­нув, що вашу ненечку занапастив (Леся Українка);

2) образно — Україна див. ще ма́ти 6. Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Своїх діток нерозумних, Як свою дитину (Т. Шевченко); Україно, ненечко, Доки ж твоїх мук? (І. Франко);

3) уживається як вигукове звер­тання для вираження переляку, здивування, радості й т. ін. Ой, нене, сум! Нум плакать, нум! (Леся Укра­їнка); — Ненько моя! Боже мій! Ми­кола стає вогнем, піднімається й летить угору! (Нечуй-Левицький); — Ой ненечко! Рятуйте! Поможіте! Ловіте злодія, держіте! (Я. Глібов).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 393-394.