мо́рква — городня рослина з пір­часто-розсіченими листками й довгастим потовщеним коренем, а також коренеплоди цієї рослини, що вживають як їжу або корм; го­родню і дику моркву святили на Маковія; дику свячену моркву вживали для окурювання хати, — «якщо ходять покійники» (певну роль тут, можливо, грала народна етимологія, що асоціювала моркву з морови́цею (див.); символ непо­рушності («Сидить, як морква на грядці»), солодкого, приємного життя («Хробак гризе хрін, бо не знає за моркву»); символізує також дівчину, зокрема в народній загад­ці про моркву: «Дівка в коморі, коси надворі» або в пісні: «Добриве­чір, кумцю моя, А в городі свинка твоя. — Нехай, кумцю, ночує, Во­на морковицю чує» (сви́нка — це парубок, що зазіхає на моркови́­цю — дівчину); морква символізує й сварку (звідси ха́тня мо́рква, тобто сварка між чоловіком і жін­кою або сварлива жінка); викорис­товували для лікування жовтяни­ці; фразеологізм: мо́ркву скребти́ (скрома́дити, струга́ти) — свари­ти, лаяти когось або сваритися між собою. Солодка морква, та в сусід­ньому городі (прислів’я).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 376.