моли́тва (пестливі — моли́товка, моли́твочка) —установлений текст, що промовляється, виголошується вірниками при зверненні до Бога, до святих; тому це Божа мова (див. мо́ва 4), Боже слово; з давніх-давен оживлення й одухотворення при­роди наші предки поєднували з думкою про те, що природні сти­хії — людиноподібні й мають бо­жественну душу, тому вважали, що налагодження добрих стосунків з ними можливе через молитви, за­мовляння, заклинання, жертво­приношення; сувора кара чекала того, хто не благословляється вранці та ввечері перед молитвою; проказували молитву також перед прийняттям їжі; особливу силу має материнська молитва, тому ка­жуть: «Материнська молитва з дна моря вирятує»; для жінок у 40-й день після пологів призначено спеціальні очисні молитви до Бо­га, щоб він знову прийняв їх до храму, зробив їх гідними причастя, а народження дитини прийняв, освятив і благословив; віра в силу молитви вилилася у вислів: «Мо­литва ломить замка». Се то отцева молитва й материна нас, видимо, карає (дума); Молитва відмовляє, про шахрайство гадає (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 374.