мо́ва —
1) здатність людини говорити, висловлювати свої думки; у сполученнях: відбира́ти (відніма́ти) мо́ву — утрачати здатність говорити; до мо́ви прихо́дити — опам’ятавшись, знову починати говорити; зав’яза́ло мо́ву — хтось утратив здатність говорити;
2) мовна система, характерна для того чи іншого народу, етносу, «душа, серце народу», нації; словесний продукт певного етносу; мова, образна й анімістична, виступає щедрим джерелом для розкриття етнокультури в усіх її проявах; відгомін сивої давнини в українській мові відбито в багатьох статтях цього словника. Рідна мова; Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова (Панас Мирний); Справжня любов до своєї країни немислима без любові до своєї мови (К. Паустовський);
3) (зменшено-пестливі — мо́вка, мо́вочка, мо́вонька) мовлення, розмова, оповідь, спрямовані на спілкування з іншими; образність і анімістичність мови багато може розповісти про духовне та матеріальне життя народу; у фразеології, афористиці, слові залишилося чимало слідів дохристиянських вірувань, стародавніх звичаїв, ритуальних обрядів, побутової культури. Мова мовиться, а хліб їсться (приказка); За вовка мовка, а вовк у хату (приказка); Коли правдива мовонька твоя, так будеш, серденько, навік ти моя (пісня); у сполученнях: заво́дити мо́ву — починати розмову, говорити про когось, щось; вести́ мо́ву — говорити; мо́ва йде (мо́виться) про кого, що — говориться, йдеться про когось, щось;
4) Бо́жа мо́ва — молитва; здавна вважалося, що з Богом не можна говорити буденною мовою, він її не зрозуміє і не послухає; Божу мову знали віщуни й поети (за часів язичництва волхви і жерці); близьким до богів, вважалося, був співець Боян («Слово о полку Ігоревім»); поети звалися й пророками (від ректи́; боя́н, бая́н від ба́яти «розповідати»); хто не мав віщого голосу, той був невігласом.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 371-372.