мисли́вство — добування диких звірів і птахів з метою використання м’яса, хутра і т. ін.; полювання як давній споконвічний промисел предків звався раніше лове́цтвом, ло́вами (бо дичину перев. ловили різними способами; місце, де це робили, називали ло́вищем, а мисливців — ловця́ми: звідси переосмислені вислови «На ловця і звір біжить»; «Старий ловець двоногих овець»); предметами ловів у княжі часи були дикі коні, бобри, тури, вепри, ведмеді, лисиці, рисі, вовки, зайці, видри, соболі, білки та ін.; у XVI – XVIIIст. існувало як традиційне заняття українців для добування (полювання) дичини; на кінець XIXст. і пізніше набуло спортивних рис; у весільному обряді свати удають із себе ловців, звіроловів, мисливців, а молода фігурує як дорогий звір — куниця, що є відгомоном умикання молодої з її роду.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 364.