мир —

1) давня назва землі з усім, що на ній існує; світ. І мир первозданний означив на лоні ночі (Т. Шевченко); Хто ж тепер буде миром управляти? (М. Драгоманов); фразеологізми: по ми́ру пус­ка́ти — доводити до злиднів, до становища жебрака; ходи́ти по ми­́ру — просити милостиню, жебра­кувати;

2) усе живе, що оточує нас; тільки люди. Не дай Боже свині ро­ги, весь мир поколе (М. Номис); З миру по нитці — голому сорочка (М. Номис); у сполученні: на ми­ру́ — серед людей. На миру смерть красна (прислів’я);

3) гро­мада і ширше — народ (перев. про селян). Нехай мир розсудить, що робить з нею (С. Васильченко); Приходило до хати миру — хто хо­тів (Марко Вовчок); у сполученні: [усі́м]ми́ром — усі разом, спільно. Миром і Богу добре молитися (М. Номис); Треба миром, Грома­дою обух сталить (Т. Шевченко);

4) життя мирян; світське життя на протилежність монастирському. Отець Палладій в мирі звався отець Павел Андрієвський (І. Нечуй-Левицький);

5) згода, злагода; відсут­ність збройної боротьби, війни. Де мир і любов, там ніколи не ллється кров (приказка); По війні мир, а по сварці пир (приказка); Зоря все­світняя зійшла! І мир і радость при­несла (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 363-364.