ми́лий —

1) близький і рідний серцю; дорогий; уживається на противагу ознакам: нелю́бий, осору́жний: «Жива — не мила, умре — не жаль»; застерігають: «Що собі не миле (тобто таке, що не подо­бається, не до душі), то і людям не зич», пор. про людину: «Силою милому не бути» або «Силою небути милою». Для милого друга і во­ли з плуга (М. Номис); Батько ми­лий, мати мила, дівчина миліша (П. Чубинський);

2) (ж. ми́ла, пестливі — миле́нький, миле́сенький: миле́нька, миле́сенька): персоніфікація коханої людини, кажуть: «Без сонця не можна бути, без ми­лого не можна жити»; жартують: «Гоп, гоп, моя мила, що ти мене полюбила», «Гей моя мила, коли таке заварила!», «Цить, моя мила, що ти воза не побила!», «Милень­кий і невмитий біленький». Милий милу покидає, — вороги раденькі (пісня); Нехай милий подивиться, що на серці діється (А. Метлинський); Прийде милий в мою хату Хазяїнувати (Т. Шевченко); Моя мила милесенька, голубка сивесенька (П. Чубинський); Десь поїхав мій миленький іншої шукати (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 363.