лі́лія (народнопоетичні — ліле́я, лелі́я) — цибулинна рослина родини лілійних із прямим стеблом і великим, форми дзвона, білими або яскраво забарвленими квітками; вирощується як декоративна; традиційний народнопоетичний образ; символ жіночої краси, дівочої чистоти, чарів, цноти: «Ой, як же ти процвітаєш, як в саду лілея»; у щедрівці: «В райськім садочку росла лілея — Хто ж її садив? — Панна Марися. Як садила, так садила, Лелія ся розвила, Красна лелія. Прийшов до неї миленький єї: — Дай мені, Марисю, листок лелії. Ой дам, ой дам хоч листочок, Бо мім, бо мій коханочок, Красна лелія»; виступає також пестливим звертанням до коханої; символ духовної чистоти, непорочності, тому фігурує в руках святих; її можна бачити і в образах Благовіщення; у сполученні: водяна лі́лія — латаття; цю лілію, за легендою, породила Мати-Сира Земля з богинею води Даною, тому ця рослина має силу на водяницю (водяну нечисть) і поляницю (польову нечисть); у лілії закладено магічний символ жіночності; улюблена квітка русалок, а тому її, особливо юнакам, не можна рвати, бо русалка затягне в воду; лілія має охоронну силу; давня назва рослини — крин; бруньку крину знайдено на застібках від старовинного одягу як символ зародження життя (на думку Б. Рибакова). В садах кохалися, цвіли, неначе лілії, дівчата (Т. Шевченко); О, як горіли спраглії уста! Де ти тепер, моя хистка лілеє? (І. Франко); Ти руки простягла, лілеє, І плине чорний войовник, Що в білих снах душі твоєї майнув (М. Рильський); Наче квітка білої лілеї, завита у чорну хустку, лежала вона бліда-бліда (Панас Мирний); Ой у моїм городочку зацвіла лелія, ні за кого не піду, хіба за Андрія (коломийка).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 338.