лю́лька (зменшено-пестливе — лю́лечка) —
1) приладдя для паління, що складається з мундштука і чашечки для накладання тютюну; невід’ємний атрибут зовнішнього образу козака, а також заядлого курця, про якого кажуть: «Добрий курець має люльку, кресало і тютюнець»; об’єкт гумору: «Люлька не куриться, мабуть, дівчина журиться», «Люльки шукає, люлька в зубах», «Покуримо люльки, щоб дома не журилися»; паління розраджує чоловіка, відволікаючи від щоденних турбот, тому кажуть: «Покуримо люльки та забудемо думки»; була предметом гордості і символом козацької честі: люлька зробилася необхідним атрибутом козацької «ясної зброї». Без люльки, як без жінки (М. Номис); Мені з жінкою не возиться, А тютюн та люлька Козаку в дорозі знадобиться (пісня); Козак сердега люлечку потягає (пісня); Чоловікам усе воленька: за люлечку та за шапочку — До корчми на розмовочку (пісня);
2) колиска. Це лихо в люльці собі б спаю (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 345.