лука́вий — синонімічна назва до табуйованих у народі наймень чорта — біс, сатана́, ді́дько, оскіль­ки останніх не прийнято було за­йвий раз згадувати, аби не накли­кати на себе нещастя, біду (пop.: «Лукавий крутить світом» або «Ні Богові свічка, ні лукавому дудка»); пop. також із молитви «Отче наш»: «Ізбави нас од лукавого!» (замість давнішого од неприязні, можливо, від не при язі буді сказано), що ста­ло джерелом метафоричного ви­слову «від лукавого» — про те, що суперечить певним канонам, по­рядкам; у загальному значенні — здатний на різні хитрощі або на злі жарти, тому кажуть: «Лукавий чо­ловік словами любить, а ділами гу­бить»; пop. ще: «Слова ласкаві, а думки лукаві» (тобто нечестиві, брехливі, отже нещирі); персоні­фікуючи лукавців, народ застері­гає: «Лукавий як не мудрує, а все ж заплутається в свої тенета», бо «Лукавому і сонце світить лукаво».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 342.