лис (зменшене — лисо́к) — хи­жий ссавець родини собачих з цін­ним рудим або сріблястим хутром і з довгим пухнастим хвостом; також хутро цього звіра; символ хитрощів, спритності, улесливості (звідси хитрий, як лис, лисом під­шитий; див. також казку І. Франка «Лис Микита»), підступності, ли­цемірства, зловмисності, тому ка­жуть: «Занадився лис у курник, то всі кури повиносить», «Лис краде, поле бачить», «Лисяча хитрість, заяче серце», пожадливості, нена­ситності й жорстокості («Лис може втратити зуби, але не апетит», «Лис старіє, але не добріє»); добре хутро лиса також стало основою для паремій: «Лиса за кожух б’ють», «З лиса лиш кожух доб­рий»; лисяче брехання чи виття завжди віщує лихо (про це читає­мо у «Слові о полку Ігоревім»); ра­зом з тим, якщо лис перебіжить дорогу — на щастя. У вічі як лис, а за очі як біс (М. Номис); Продай пса за лиса (М. Номис); Старого лиса тяжко зловити (М. Номис); фразеологізми: ли́сом ви́тися — шукаючи прихильності, упадати біля кого-небудь; ли́сом підши́­тий — хитрий і улесливий.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 334.