ле́бідь (пестливі — лебе́дик, лебе́донько, лебе́дочко; ж. лебеди́ця, лебі́дка, лебеди́ха, лебе́дя, пестливі — лебі́донька, лебе́донька, лебі́дочка, лебе́дочка; лебедя́, зменшено-пестливе — лебедя́тко — пташа лебедя) —
1) великий перелітний дикий водоплавний птах з довгою, красиво вигнутою шиєю і білим (рідше чорним) пір’ям; «святий птах» — символ чистоти, як фізичної, так і духовної; це стосується так званих ле́бедів-кликуні́в, опоетизованих у літературі, починаючи зі «Слова о полку Ігоревім», де йдеться про спів лебедів-струн; звідси символіка співця, поета, високої поезії; за повір’ям, лебідь (мається на увазі ле́бідь-шипу́н) може віщувати лихо, коли кричить (про них теж є в «Слові о полку Ігоревім»: «Кричать теліги опівночі, ніби лебеді налякані»); лебедина пара кликунів — символ подружньої вірності; у народній поезії лебідь (лебідка) символізує дівчину, жінку: «Ой вийду я за ворота, гуляю, гуляю, як білая лебедонька по тихім Дунаю» (у «Слові о полку Ігоревім» Обида-Діва «сплеснула лебединими крилами на синім морі»); лебідка — традиційний символ тужної жінки; лебідь також символізує молодого парубка, козака, хлопця: «Вже ж білі лебеді серед ставу впали, Ой вже ж козаки в чистім полі стали»; за поведінкою птаха угадують погоду, — «лебідь летить восени — на сніг, а гуси ранньою весною і осінню — на дощ», «лебеді пізно летять з півночі на південь — осінь буде тривалою». Налетіли лебеді з броду, Сколотили в криниченьці воду (пісня); То не хмару снігів буйний вітер навіє, піднімаються лебеді білії (Л. Боровиковський); Під берегом там плавають лебедята (П. Чубинський); Я не лебідь, а лебедиця. Я князівна, — промовила до Юрка лебедиця людською мовою (І. Нечуй-Левицький); Лети, лети, лебедонько сивий, високо з орлами! (пісня); Да йшла дівка да яриною, да ярина леліє, за нею іде козаченько, як лебідь біліє (пісня);
2) тільки лебе́дик = лебе́дочко — уживаються як пестливі назви парубка або чоловіка (також при порівнянні). Не цурайтесь, лебедики! (Т. Шевченко);
3) лебі́дка = лебі́донька = лебі́дочка = лебе́дочка — уживаються як пестливі назви дівчини або жінки, зокрема й матері («матінко лебідочко»), рідше — парубка, козака. — Марусенько моя, лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепеличко! — приговорював Василь, обнімаючи свою Марусю (Г. Квітка-Основ’яненко);
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 329-330.