кіт (кі́шка— самка кота; зменшено-пестливе — кі́шечка) —
1) (зменшено-пестливі — ко́тик, ко́шичок, кото́к, кото́чок, коту́сь) свійська тварина родини котячих, що знищує мишей і щурів, самець кішки; за народними уявленнями, тварина небезпечна, бо стоїть на межі двох світів — реального і потойбічного: на неї обертаються відьми; кіт створений Богом, однак усе-таки «нечистий», бо колись з’їв чорта; приблудний кіт спричиняє зубожіння; гадюка боїться кота й скручується в клубок; кішка приходить до хворого, який одужує, і тікає від того, хто помирає; особливості цієї тварини відтворює народна загадка: «І вдень, і вночі у кожусі на печі»; з твариною (особливої масті) пов’язаний ряд народних повір’їв, — «коли кіт кидає свій дім — на нещастя», «коли кіт миється або мнеться при чиїхось ногах — будуть гості», «коли кіт драпається на дерево — буде вітер», «не вдалося, бо чорна кішка дорогу перебігла», «пробігла чорна кішка» — про сварку між ким-небудь»; об’єкт фольклорного зіставлення з мишами та салом, які любить ця тварина: «Ні сіло ні впало, з’їв кіт сало», «Чує кішка, де мишка»; з котом порівнюють людину (зокрема й дитину), яка любить поспати; перед тим як покласти новонародженого в колиску, баба-повитуха клала туди кота, — «щоб дитя спало, як кіт»; поколисавши кота, баба викидала його з колиски, а натомість клала дитину («На кота вуркота, а на дитину дрімота»); тому не випадкові часті згадки про кота в колискових піснях; за поведінкою тварини вгадують погоду, — «кішка на мороз у пічурку ховається», «як кіт на печі, холодно надворі», «як кіт у піч ховається, то буде холодна погода». Манить, як кота мишею (М. Номис); Є сало, та не для кота (П. Куліш);
2) кіт і ми́шка, сі́ра кі́шка — дитячі народні ігри;
3) Кіт-Воркі́т — традиційний фольклорний образ, уживаний зазвичай у колискових піснях. Ой на Кота-Воркота, на дитину дрімота (колискова); Кіт-Воркіт біля воріт Чеше лапкою живіт (А. Малишко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 287-288.