куни́ця = ку́на (зменшено-пестливе — ку́ночка, ку́нонька) —
1) дрібна хижа тварина родини куницевих з цінним пухнастим хутром, а також хутро цієї тварини; персонаж казкових сюжетів; з найдавніших часів куниця була для звіроловів найціннішою здобиччю, тому в Україні аж до XVст. правила за гроші; кунна грошова система змінювалася залежно від вартості срібла (гривна коштувала 20 —30 кун); за повір’ями, як вуж чи жаба, відбирає молоко в корів; подекуди звірка називали домовико́м. Да поїдемо, брате, у чистеє поле, у чистеє поле куну ловити (П. Чубинський);
2) у весільному обряді — наречена; свати звичайно представляються звіроловами, мисливцями, бо молода є дорогим звіром, якого неодмінно треба вполювати: «Вчора звечора та порошенька впала, А опівночі та ку-ночка походила, А к білому світу старости на слід нагодилися… Виляй, не виляй ти, молода дівочко, Виляй, не виляй, а старостам руку дай»; з огляду на цінність хутра куниці, вона символізувала не лише наречену, а й просто гарну дівчину чи поважну жінку, як у колядці: «Ой не є ж тото сива кунонька, Але ж є тото бай-ґаздинонька»; тварина пов’язана з еротичною символікою; найпотаємнішу жіночу принаду іменували ку́ною, ку́нкою, ку́ночкою. Говорили старости законні речі про куницю (Г. Квітка-Основ’яненко);
3) тільки куни́ця у давнину — плата князеві, поміщикові за дозвіл на шлюб (спочатку у вигляді хутра, а потім і грошей), які звалися куни́чними; у сполученні: да́ти куни́цю — у весільному обряді — заплатити викуп за шлюб.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 320-321.