кума́ —

1) (пестливі — кума́ся, кума́сенька, ку́мця, ку́мка, ку́монь­ка, ку́мочка) хрещена мати (тобто названа мати, що бере участь в об­ряді хрещення) щодо хрещеника, хрещеного батька і хрещеної мате­рі; об’єкт жарту і гумору («Або ви, кумо, їжте борщ, а я буду м’ясо, а ні, то я буду м’ясо, а ви борщ», «Голодній кумі лиш хліб на умі», «Знає кума — знає півсела», «їла б кума, та ложки нема»), іронії («Ку­ма по хресті і по хвості», «Не було в куми запаски, аж гляди — кума в плахті походжає»). їхав до Хоми, а заїхав до куми (приказка); Кума зі­йшла з ума і мене звела (приповід­ка); Багатий шепче з кумою, а бід­ний — з сумою (М. Номис); Заходю я до коршомки — п’є милий з кумою (пісня); Вміли-сте, кумцю, варити, та не вміли-сте давати (М. Но­мис);

2) (пестливі — кума́ся, кума́­сенька) уживається як іронічний епітет лисиці в народних казках, байках. Куди се ти, кумасенько, біжиш? (Л. Глібов).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 320.