кум (пестливі — кума́сь, куме́ць, кумо́чок, ку́мцьо) —
1) хрещений батько (тобто названий, що бере участь в обряді хрещення дитини) щодо хрещеника, його батьків: батько дитини щодо хрещеного батька і хрещеної матері. Ой куме, куме, добра горілка (пісня); Здоров, кумасю мій, Кіндрате! (Л. Глібов); Прийде кумець на обідець, а ложки не буде (М. Номис); Ой щучечкизадля кумочка, а карасі задля кумасі (приповідка);
2) куми́ — кум і кума́ (див.) разом; вибирали кумів перев. поміж свояками, яких любили і поважали (їх називали кли́каними кума́ми); батьки, діти яких вмирають після народження, беруть у куми при народженні нової дитини перших зустрічних (їх ще називають стрі́чними кума́ми); коли дитина після хрестин хворіла, брали одкупни́х кумі́в, яким подавали дитину через вікно, а на роздоріжжі куми кидали нечистому жертву-відкупне (перев. їстівне) зі словами: «На тобі, чорте, плату!»; куми стають рідними дитині, яку вони охрестили, їхнім батькам і між собою; народ не схвалює гріховодства між ними, хоч допускає, що таке часом трапляється: «Молодий козак Нечай з кумою Хмельницького мед-вино кружляють» або ще: «Звари мені судака, Щоб і юшка була, І юшечка, і петрушечка. Ти ж моя кума люба, кума душечка» (образ вареної ри́би (див.), як і в інших піснях, свідчить, що стосунки між кумами зайшли поза визначену моральними устоями межу); застерігають: «Кум із кумою повинні жити, як брат із рідною сестрою», «Кум із кумою родичі од голови до пояса». Кинусь за кумами в Городище… (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 319-320.