кропива́ = жалива́ — трав’яниста рослина, стебло та листя якої вкриті жалкими волосками; у народній культурі відіграє роль оберега, а також наділена лихою силою, оскільки, за повір’ям, співвідноситься з «чужим» світом; з кропивою порівнюють злу свекруху; для очищення на Купала кидали кропиву в річку й купальське вогнище; у казках дівчина звільняє свої братів від закляття, сплітаючи їм одяг із кропиви; через властивості рослини і через те, що вона росте близько до людських помешкань, очевидно, виникли підстави для того, що її здавна вважають місцем водіння нечистої сили; нею лякають і карають неслухняних дітей, погрожуючи: «Узнаєш, чим кропива пахне»; водночас широко використовується в народній медицині; має різновиди: водяна́ кропива́, глуха́ кропива́, соба́ча кропива́; об’єкт метафоричного переосмислення в народній афористиці: «Буде і на кропиву мороз», «Жалить, як кропива, а колеться, як їжак», «Часом і між кропивою лілія росте», «Якби на кропиву не мороз, вона б усіх людей пожалила»; за народною легендою, купальська кропива — це зла сестра, яка на неї перетворилася; про невінчаних (тих, хто жив на віру) казали, що вони «в кропиві шлюб брали»; кропиву, освячену в церкві, тримали в хатах проти відьом. Будяк колючий з кропивою коло криниці поросли (Т. Шевченко); На кропиву колючу і мороз тріскучий (прислів’я); Ой у полі кропива, жалива, а в мене свекруха сварлива (П. Чубинський); І межи жаливою рожа росте гожа (І. Франко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 316-317.