ко́ливо — поминальна кутя у ви­гляді каші з пшениці (коливо — з грецьк. — «варена пшениця»), яч­меню, рису і т. ін. з солодкою під­ливою (з меду); коливо несуть при похороні перед труною і ним починають поминальний обід; коли­во споживали на поминках у Зеле­ні свята; разом з узваром (варом) вважалася здавна Бо́жою ї́жею, бо була їжею для добрих духів бога Лада та душ покійників; для її при­готування береться зазвичай «до-східна» вода (сама кутя має бути приготовлена також до сходу Сон­ця); у давнину піч розпалювали для цього «живим вогнем»; Хв. Вовк пише: «Одварені у воді зерна пше­ниці або ячменю з медом та зваре­ні також у воді сушені овочі нага­дують неолітичну епоху». От тіль­ки коржиків та колива з ситою На поминках душа… лизне? (П. Гулак-Артемовський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 299-300.