ковила́ = кови́л = ти́рса [-трава́] = кі́йло — трав’яниста степова рослина родини злакових з вузькими листками та квітами, зібраними в пухнасті волоті; у народній творчості символізує волю, оскільки південні степи, де вона росте, пов’язані з козацьким життям, походами, духом свободи; трава є ідеалом краси для жіночого волосся: «Ой коби в мене такі косоньки, такі жовтенькі, як се кійло»; не випадково ковилу за м’якість прозвали також шовко́вою траво́ю; пop. у величальних піснях: «А в того коня шовковий хвостик, А в того коня кійлова грива, Кійлова грива коня покрила»; кійло (ковила) має не лише красу, а й силу, яку теж передає коневі: «На горі Іванко ходить, шаблею кійло косить, Під кониченька носить Та кониченька просить: — їж, коню, те білеє кійло, Щоб здужав за Дунай плисти, Нашу Марусеньку увезти»; коли кажуть: «Часом і межи кропивою росте кійло», мають на увазі, що гарна добра, совісна людина знайдеться і серед негідного оточення; шум і свист тирси під час вітру, особливо сильного, віщують смерть: «Ой коли ж тебе, серденько, ждати? — Як стане по степу вітер повівати, очерет та траву по степу розсипати, тоді, моя мила, мене ждати-піджидати. Тоді питай вітра буйного: — А де ти подівався, молодий козак? — А вітер буйний у отвіт промовить: — ой лежить козак убитий та у полі під рокитою». А по степу-долині ковила сивіє, А скрізь по ковилі свистун вітер віє! (пісня); Жита похилились, де паслися ваші коні, де тирса шуміла (Т. Шевченко); Де ковила, там і хліб (приказка); Стирчали біляві пухнасті вінчики тирси, співучої степової трави (Олесь Гончар).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 295.