клен — дерево, що має лапате листя з гострими кінцями й глибо­кими вирізами; зі станом дерева пов’язують погодні зміни, — «як­що клен вчасно опадає, гостру зиму заповідає», «коли листя в клена починає «плакати», то через троє-четверо діб збереться на дощ»; з кленового твердого дерева здавна виготовляють посуд, ложки, ви­делки, ярма, занози: «Тепер же я, мій миленький, умру: Ізроби ти мені, мій миленький, із клен-дерева труну»; у колядках клен висту­пає Світовим деревом; сполука клен-де́рево уживається як народ­нопоетичний образ таємничості, благодатної сили; наприклад, у ві­домій пісні «Ой що ж бо то та за ворон» клен-дерево символізує пана-отамана, а в іншій милого: «Ой у полі клен-дерево різно, ходив козак до дівчини пізно»; популяр­ним є образ кленового листя для символізації беззахисних, битих долею дітей, nop.: «Heжурися ти, батеньку наш, не журися ти нами: Ой як ми підростемо, розлетимося самі, розлетимось, розбіжимось, як кленове листя» (цей образ роз­винув В. Стефаник у новелі «Кле­нові листки»). Рости, рости, клен-дерево (Б. Грінченко); Увечері десь тьохнув соловейко на листатому клені (Марко Вовчок); Зроби мені, брате, вірний товаришу, з клен-де­рева труну (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 289-290.