кий (зменшені — кийо́к, кийо́чок) — частина тонкого стовбура або грубої гілки, відрізана від дерева й очищена; зазвичай була призначена для биття, покарання (у запорожців було так зване кийове́ кара́ння); застерігають: «Хто мене пом’янув, щоб кий не минув!»; також ціпок; кий служив і за зброю: «Котрий козак не має в себе шаблі булатної, пищалі семип’ядної, той козак кийка за плечі забирає, за гетьманом Хмельницьким в охотне військо поспішає». Хто хоче пса вдарити, той кия найде (М. Номис); Один тільки мій Ярема на кий похилився (Т. Шевченко); Язик доведе до Києва і до кия (М. Номис); Весна, весна, наша весна, Та що ж ти нам принесла? Старим бабам по кийочку, А дівчатам по віночку! (пісня); фразеологізми: облама́ти кий — дуже побити; не ки́єм (не кийко́м), то па́лицею — однаково. Як буду женитися, то покличу дивиться і віддячу не кийком, то палицею (приказка).
Кий —
1) напівлегендарний полянський князь, який, на думку деяких дослідників-істориків, жив у першій половині VIст.; у «Повісті временних літ» читаємо: «Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесаргорода. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря»; від його імені походить назва міста Києва, що було засновано нібито 430 р. (про цю дату говорять польський історик М. Стрийковський та український Ф. Прокопович); підтримував зв’язки з візантійським імператором (найвірогідніше, з Юстиніаном І), був з великою шаною прийнятий при константинопольському дворі, намагався закріпити свою владу на Дунаї, де збудував городок Києвець;
2) Кий, Щек, Хори́в і Ли́бідь — три брати й сестра, які, за переказом, наведеним у «Повісті временних літ», були засновниками Києва; археологічними розкопками на згаданих у «Повісті» київських горах (Старокиївській, Киселівці, Щекавиці, Хоревиці) знайдено зольники поселень і городищ, що поклали початок Києву.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 283-284.