кат (збільшене — катю́га) — од­на з давніх народних назв нечистої сили, біса, чорта (звідси кат вас знає, кат його [батька] знає, кат­ма — від «кат має», казна-що — від «кат знає що», а також вирази: «Буде тобі в ката виплата», «Хоч до ката, аби плата», «Дай кату плату», «Катюзі по заслузі», «Кат вас розбере», «Не взяв го кат!»), пop. та­кож численні прокльони і лайливі вислови: «Кат би справив тебе за твою натуру!», «Щоб тебе кат сіко­нув перед великими вікнами!», «Кат вас бери!», «Щоб ти ката не минув!», «Гей його кату!», «Геть лишень до ката!»; фразеологія: взяв би його́ кат, кат його́ бери́ — хай би він пропав, пощез; до ка́та — дуже багато, безліч; в (у) ка́та — як підсилення з лайливим відтін­ком (у Т. Шевченка: «Де ти в ката забарилась?») або як вираження прихованого заперечення з відтін­ком згрубілості (у С. Руданського: «Де ж я тих грошей дістану у ка­та?»), кат їх не взяв — нічого з ни­ми не сталося; хай йому́ кат — що буде те й буде, байдуже, все одно. Облупив, як кат Микиту (приказ­ка); Робили на ката грудьми, але не були людьми (приказка); Ото б’є, щоб тебе кат побив! (приповідка); Чужа хата гірше ката (прислів’я); Кат би дятла знав, коли б не свій ніс (приказка); Як кат ізмив (тобто повиїдали все); Хто не слухає та­та, той послухає ката (прислів’я); Ходжу голий по дуплі… Шпаченят до ката (С. Руданський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 276.