зять (пестливі, часто з відтінком іронії — зя́тенько, зя́течок, зятько́) — чоловік дочки, сестри, зови­ці; з цим членом родини пов’язано багато народних спостережень: «Білий сніг — то не сир, добрий зять, та не син», «Зять — не дити­на, невістка — не родина»; мріяли про доброго зятя, з яким би щас­ливо велося в родині: «Якби в мене зять такий, я б ноги мив та юшку пив», «У мене зять, як у кого п’ять»; застерігали від лихого зятя: «Не дай Боже зятів хліб їсти», «Лучче у сина під полом, ніж у зятя за столом», «Хочеш зятечка при­дбати — мусиш з хати утікати»; зі свого боку, зять остерігався при­ймів: «Хто в зяті пристає, у того шкіра відстає», «На тихому зятеві теща воду возить»; жартують: «Во­на йому через вулицю бондар, в первих Юхим, кумовому молотни­кові зять». Хвали, мати, того зятя, що я полюбила (А. Метлинський); Я ж тобі, зятеньку, рідная свість [своячка] (Б. Грінченко); Зять все хоче взять (приказка); Всі люди гарні, коли зятя шукають (приказка); Ні з пса солонини, ні з зятя ди­тини (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 256.